КАЗКИ, ЩО ВИХОВУЮТЬ

«Були собі дід та баба…», «Колись давно…», «В якомусь царстві…» — ці слова ми знаємо з дитинства. Так починаються казки. Читаючи або слухаючи казку, дитина лине у своїй уяві в світ, де добро завжди перемагає зло, чесноти винагороджуються, а слабких захищають добрі сили.

Діти зазвичай ототожнюють себе з головним позитивним героєм, тому й переймають його поведінку, ніби примірюючи її до своєї особистості. Саме тому казки можуть мати терапевтичний ефект щодо проблем у житті дитини.

Нерідко дорослі розповідають казки своїм дітям, не надаючи особливого значен­ня змісту. «Це ж лише казка…», — думаємо ми, дорослі. А казка — дієвий інструмент, що корегує дитячу поведінку, допомагає зрозуміти вчинки інших, побачити себе з боку інших людей.

За допомогою казкотерапії батьки можуть вирішувати й проблеми прищеп­лення правильних звичок (прибирати за со­бою, щодня чистити зуби, мити руки тощо).

Батьки допоможуть і собі, й своїй дитині, якщо правильно доберуть сюжет казки і роз­кажуть її малюку.

«Правильна» казка — ефективніша, при­ємніша і корисніша для налагодження тісного контакту з дитиною, ніж нагадування й заува­ження.

ОБІЦЯНКА

Терапетичнийефект — навчити ді­тей дотримуватися своїх обіцянок і ви­конувати обов’язки.

Він хороший і привітний хлопчи­на, щодня ходить до дитячого садочка. Любить їсти льодяники, гойдатися на гой­далках, з’їжджати з гірок, їздити на само­каті, ровері та ще багато чого цікавого, од­ним словом, усе, що любиш робити й ти.

Сталося так, що Кирилко захворів і за­лишився з татком удома. Дуже кашляв, була висока температура. Але декілька днів, приймаючи ліки, хлопчина майже одужав. Тато залишався з синочком увесь час, тому що працював удома за комп’ютером. Мамі доводилося щодня ходити на роботу.

Удома в Кирилка було багато різно­манітних іграшок, аж три мішки. Коли наставав час гратися, або навідувалися друзі, Кирилко діставав із мішків іграшки і грався. Але після гри потрібно було все складати на місця. Так вчили хлопчика мама і тато. Та Кирилкові не завжди хо­тілося складати іграшки, мабуть, так само, як і тобі…

В останній день своєї хвороби Кирило з самого ранку грався іграшками. Перш ніж іти на роботу і залишити вдома сина з татом, мама нагадала Кирилкові не забути перед обі­днім сном заховати іграшки в мішки. Син по­обіцяв виконати прохання. Та коли настав обід, тато був дуже зайнятий роботою, тому Кирилко поїв сам і, забувши про обіцянку, ліг спати. Іграшки залишилися лежати розкиданими.

Прокинувшись, хлопчик побіг до іграшок. Та як же він здивувався, як розчарувався, коли не знайшов жодної. Кирилко навіть почав пла­кати. Побіг до тата і розповів, що сталося. Тато заспокоїв сина, запропонував поміркувати над цим. Вони довго думали, розмовляли і зробили висновок — іграшки пішли від Кирилка, адже той не виконав своєї обіцянки.

Треба повернути іграшки! Але як це зроби­ти? Тато запропонував у інтернеті знайти сайт «загублені речі» і переглянути перелік, щоб відшукати іграшки. Так і зробили. Знайшли іграшки, які втекли від хлопчика. Кирилко водночас зрадів, що іграшки є, та засумував через те, що не дотримав свого слова… Ви­никло запитання: «Як же їх тепер повернути додому?».

• Давай напишемо листа до «загублених речей». У ньому треба вибачитися перед іграш­ками і пообіцяти виконувати свої обіцянки, — запропонував тато. – Ти готовий? – Так! – відповів Кирилко.

Того ж дня тато з сином відправили електрон­ного листа. І вже ввечері пролунав дзвінок у вхід­ні двері. Коли тато відчинив, то побачили, що на порозі лежали всі іграшки. Як зрадів Кирилко!

А ти б зрадів?

Відтоді Кирилко без нагадування складав іграшки на місце і пам’ятав, що обіцянок треба дотримуватися.

І ви, дітки, теж пам’ятайте це правило!

МОКРА ФЕЯ

Терапевтичний ефект – навчити дітей перед сном ходити в туалет.

Звали Фею Мокрою, тому що вона була схо­жа на слимачка і залишала після себе мокрий слід. І, звісно,їй була до вподоби вода. Купатися вона любила більше, ніж інші розваги.

Коли ж Ромчик прокидався, то постіль зав­жди була мокрою. Та дорослі чомусь думали, що це сам малюк не доходить до туалету і за­лишає калюжу в ліжку. Та й справді, так воно все й виглядало, і тут нічого не поробиш. Але Ромчик був кмітливим хлопчиком і вирішив наступного разу, коли прилетить Мокра Фея, поговорити з нею про мокрі сліди.

Так і зробив. І ось що він почув від неї:

• Мені прикро, що через мене в тебе «мок­рі» неприємності. Вибач, але я так люблю грати­ся з тобою уві сні! Що ж нам робити?

Ромчик їй відповів:

• Давай ми відтепер будемо гратися у ван­ній кімнаті, де можна бавитися з водою.
• Давай, — сказала Мокра Фея і додала, — і ще перш ніж лягати спати, ти, Ромчику, не за­бувай сходити в туалет. А коли впродовж нашої подорожі захочеш у туалет, то лише скажи, і ми повернемося додому, а потім продовжимо ігри.
• Добре! — відповів Ромчик.

І ви, дітки, до кого в сни прилітає чи при­летить Мокра Фея, пам’ятайте: перед сном обов’язково сходіть у туалет.

А як присниться, що хочете в туалет, про­киньтеся, перевірте (ущипніть себе), щоб від­чути, що це не сон.

Устаньте з ліжка, дійдіть до туалету, знайдіть унітаз і аж тоді… робіть свою мокру справу.

ІСТОРІЯ ПРО ЛІТАКА БРУНЬКА

Терапевтичний ефект — привчити дітей не запізнюватися на різні заходи.

На невеличкому аеродромі, де мешкали маленьки літаки, жив літачок Брунько. Друзі звали його просто Бруня. Білий флюзеляж, блакитні, як небесні хмари, крила і жовтий хвос­тик —так був розфарбований Бруня. Саме тому його не можна було сплутати з іншими літаками.

Усі, хто жив на цьому аеродромі, навчали­ся у льотному садочку — літачки молодші, і в льотній школі—старші літаки. Там учили літати, перевозити людських діток і невеличкі ванта­жі. Усі літаки були дуже задоволені навчанням і старанно вчилися, бо потрапити до такого закладу для літака було за честь. Треба було ро­бити 5 обертів на хвилину, вміти облітати птахів та рівно триматися на повітряній подушці, коли дме сильний вітер. І головне — завжди вчасно виконувати завдання.

Саме це, на жаль, Бруні давалося важко. Точ­ніше, він старанно, відповідально і правильно виконував завдання, та мав погану звичку—за­пізнюватися. Батьки, дорослі літаки, та вихова­телі робили Бруні зауваження. Розповідали про важливість дотримання режиму і потребу все робити вчасно, адже неприпустимо, щоб літаки запізнювалися. На жаль, усі пояснення, як ви­являлося з часом, були марними, бо Брунько запізнювався знов і знов. Запізнювався Бруня з різних причин. То піз­но прокидався, то довго чистив шасі. Одним словом, робив щось, що його затримувало і не давало вчасно з’явитися в садочку.

Одного разу влітку всім літачкам сказали ви­конати маленькі завдання—перевезти для відпо­чинку людей парасольки, що захищають від сон­ця. Бруні дісталося найсолодше і найвідповідаль­ніше завдання — відвезти морозиво для діток, котрих раніше привезли дорослі літаки до моря на відпочинок. Складність завдання полягала в тому, що треба було перевезти вчасно і швидко, бо морозиво могло розтанути, холодильник був надто великий для маленького салону літачка.

Знаючи погану звичку Бруні, вихователі його попередили ще звечора, щоб він рано встав і не запізнився. Бруня й сам розумів усю відпо­відальність завдання. Навіть поставив будиль­ник. Та все-таки вчасно не встав і, не поспішаю­чи, прилетів на аеродром. Він запізнився. Ніхто його не сварив, ніхто нічого не сказав, бо нікого не було — всі виконували свої завдання.

На аеродромі Бруню чекали коробки з мо­розивом. Узявши їх, він полетів до діток. Приле­тівши на місце, розвантажив коробки і побачив, як підбігають до нього діти. Бруня дуже зрадів, і діти теж зраділи! Та коли коробки відчинили, всі діти почали плакати. Виявляється, що вони так чекали у цей спекотний день морозива, тому дуже засмутилися, побачивши в коробках не морозиво, а молоко. Бруні стало дуже со­ромно за своє запізнення.

І Бруня все зрозумів. Цей випадок назавжди змінив Брунине ставлення до запізнень. Від­тоді Бруня вирішив прокидатися на півгодини раніше, звечора готувати шасі і швидко летіти на аеродром. Більше він не запізнювався.

А ти вчасно приходиш до дитячого садочка?

ВІДНЕСЕНІ ВОДОЮ РЕЧІ

Терапевтичний ефект — привчити д итину до порядку.

В одному маленькому будиночку посеред лісу разом із батьками жив гномик Сергійко. Слухняний хлопчина, добрий, і голов­не —любив пізнавати все нове. Якщо подумати, то можливо, і ти такий самий?

Та все ж була в нього вада, мабуть, як у всіх нас, — не любив складати на місця свої речі. Де роздягався, там і скидав штанці, сорочку або шкарпетки. У його кімнаті вся підлога була за­стелена розкиданими речами. Іноді мама сама складала речі у шафу, а іноді нагадувала Сергій- кові, та це лише злило їх обох. Мама не знала, як привчити сина до порядку, мовчала і думала.

Та одного разу сталася пригода, після якоїСер- гійко ніколи не забував розкладати речі на місця. Було тепле літо. Вранці Сергійко прокинувся і побачив, що вся підлога мокра, а речей немає. Хлопчик побіг до мами:

• Мамо, де мої речі?
• О, ти прокинувся, синку?! Та в мене погані новини. Як ти вже помітив, уся підлога мок­ра, — сказала мама.
• Так, я помітив…. А де ж мої речі? Що мені вдягнути?
• Так, саме тут і виникла проблема. Уночі, поки ми спали, прорвало трубопровід, і вода затопила всю підлогу нашого будинку. Та це виявилося не так страшно у порівнянні з тим, що щурі прогризли величезну дірку в підлозі, і саме через неї витекла вся вода з речами, які були на підлозі, — повідомила мама.
• Але ж усі мої речі якраз і були розкидані на підлозі! — вигукнув Сергійко.
• Так, і тепер у тебе немає речей, — сумно сказала мама.
• Стривай, мамо, але я не розумію, куди по­ділися мої речі? — знову запитав Сергій.
• їх понесла за собою вода через дірку в підлозі, яку прогризли щурі, тобто речі витек­ли разом із водою в отвір у підлозі. А ось куди саме, треба з’ясувати.
• Мамо, але ж у мене, крім останньої пари шкарпеток, які лежать у шафі, немає ніякого одягу, — сумно сказав гномик. — А щоб піти шу­кати речі, потрібно хоч щось на себе вдягнути: штанці чи шорти, сорочку. А де я їх візьму? — заплакав Сергійко.

—Так, ситуація не з найкращих, та безвихід­них ситуацій не буває. Наприклад, поки ми шу­катимемо твої речі, ти можеш одягнути татові штани і сорочку, — промовила мама.

—Точно! — зрадів хлопчина.

Одягнувши татові речі, хлопчина повесе­лішав, бо таки мав на собі одяг, та водночас і засумував — татові речі були завеликі. Та ні­чого не вдієш, хлопчина сам був винний у тому, що так недбало ставився до своїх речей.

Зібралися вони з мамою, взяли бінокль, щоб дивитися далеко, і пішли по мокрому сліду, який залишила вода. Ой, як було незручно Сер- гійку, він постійно спотикався за широкі штанці. І врешті впав. Намучився у великих татових речах і дуже сумував за своїми.

Мокра стежка довела маму з сином до стру­мочка, який біг так швидко, що довелося й їм бігти теж.

• Мамо, мамо, я бачу в бінокль свої речі, вони зачепилися за гілляку, саме перед вели­кою і бурхливою річкою, — вигукнув гномик, — побігли швидше, може, встигнемо їх ухопити.
• Побігли мерщій! — підтримала мама сина.

Бігли вони так швидко, як тільки могли,

і встигли в останню мить ухопити хоч якісь речі, бо гілка, за яку зачепився одяг, тріснула, і річка понесла речі за течією. Врятували багато речей, та з деякими все ж довелося попрощатися. Су­мував Сергійко за своїми джинсовими шорта­ми, за футболкою з улюбленим героєм. З часом батьки купили синові новий одяг.Тепер Сергій не зволікав — одразу складав речі до шафи, бо пам’ятав, яка пригода з ним сталася.

КАЗКА ПРО СОНЕЧКО

Терапевтичний ефект — показати дитині іншу сторону надмірної примхливості й вере­дування.

Кожен із них від самого народження має свою роботу, яку виконує постійно без перерв і відпусток — сонечка освітлюють і гріють пла­нети, які обертаються навколо кожного, і все б нічого, та Сонечко-синок славився своєю ве­редливістю: капризує, говорить «не хочу», «не буду»… А в тебе таке буває?

Мама з татом не знають, що робити, як роз­тлумачити синочку, що така поведінка не ли- чить Сонечку, бо бути Сонечком — це велика честь, але водночас і велика відповідальнсть— від тебе залежить життя на планетах. Там, де є відповідальність, немає місця вередливості.

Вередував Сонечко-синок і сьогодні:

— Не хочу світити праворуч, не хочу стояти на одному місці так довго, не хочу так рано вставати… Візьму і не буду світити на планету Кіпряну, де мешкають живі істоти. Відвернуся!

І відвернувся Сонечко-синок від кіпрянців, і стало там темно-темно. Усі мешканці злякали­ся. Що ж Із ними буде далі? Як Сонечко не сві­тить, то не ростуть рослини, овочі та фрукти, а коли немає врожаю, то немає чого їсти. Без їжі, відомо всім, жива істота помирає. Почали пла­кати маленькі дітки-кіпрянчики, бо, як і людські дітки, вони дуже боялися темряви — здавалося, що на них нападуть монстри чи ще щось страш­ніше. Та вони не знали, що насправді майже всі монстри теж бояться темряви.

Кіпряни не стали чекати смерті, зібрали всіх на нараду і почали міркувати про те, як їм далі жити і що робити, аби Сонечко-синок знову сві­тив на планету. Дивні істоти ці кіпряни. На під­борідді в них були булькаті очі, ніс дихав і нюхав на животі, а рот розмовляв та їв на спині. Та ви­рішувати проблему вони думали так: треба зняти на відеокамеру прохання до Сонечка. Для цього взяли останні ліхтарі, зібрали діток і всі разом розповіли Сонечку-синку, як їм без нього тяжко жити. Дітки, плачучи, розказали про свої страхи. Потім найсміливіші запутили ракету і полетіли до Сонечка. Летіли кілька днів, щоб передати прохання.

Сонечко-синок проглянув запис (він любив дивитися мультфільми), та цей запис виявився сумним. Сонечку стало соромно за свою поведін­ку і вередування. Він навіть розплакався разом із дітками-кіпрянчиками, які так боялися темряви.

Відтоді Сонечко-синок світив на всі планети у своїй системі й не вередував, а слухався тата і маму.

Який молодець Сонечко-синок!

А ти теж не вередуєш і слухаєшся батьків?

Ірина Кочанська, м.Київ. ж. «Психолог дошкілля» №1 – 2012 р.